Голос громади: як Віта Кавун розповідає історії Золотоноші для Суспільного
Віта Кавун — гіперлокальна кореспондентка Суспільне Черкаси, яка працює в Золотоноші. Вона щодня ділиться історіями своїх земляків, показує виклики та досягнення громади. 
Золотоніський район — це близько 140 тисяч жителів. Тут розвивається агропромисловість, працюють школи, лікарні, приватні підприємства, і кожна з цих сфер — у фокусі журналістки Віти Кавун. У 2023 році вона приєдналася до Суспільного у рамках другої хвилі проєкту зі створення гіперлокальної мережі журналістів. До того працювала в районній газеті «Вісник Золотоніщини» та вивчала журналістику в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.
«Хочеться розповідати більше про успіхи окремих людей і цілих колективів. Найголовніші цінності Суспільного для мене — це працювати для людей, тобто для українського суспільства, дотримуючись журналістських стандартів. Незалежність, об’єктивність — теж приваблюють»
За словами самої кореспондентки, її привабила не лише можливість навчатися в межах проєкту, а й шанс змінити своє медійне середовище — зробити його глибшим, уважнішим до локальних тем. Матеріали Віти охоплюють широкий спектр — від проблем у громадах до історій натхнення.
Проте її участь у житті громади не обмежується журналістикою. Віта активно долучається до волонтерських ініціатив. Нещодавно вона взяла участь в аукціоні на підтримку ЗСУ, де виграла гільзу — пам’ятний виріб, який одночасно символізує і вдячність, і надію.
«Одночасно ми виграли такий унікальний оригінальний виріб, і задонатили на допомогу Збройним силам України»
Її історія — це приклад того, як журналістика стає не просто професією, а способом бути поруч із людьми, чути й підсвічувати важливе. І водночас — бути частиною великої країни, яка тримається на небайдужих.
Авторка — Тамріко Цилосані
Директорка, яка не здається: історія Анни Романенко та медіа «Вичерпно»
У 2015 році журналістка Анна Романенко заснувала в Черкасах незалежне онлайн-медіа «Вичерпно», у якому досі залишається директоркою. За цей час їй вдалося створити впізнаване регіональне медіа з чіткою позицією та якісним контентом. У 2021 році Анна здобула перемогу в міському конкурсі «Бути першою…» у номінації «Жінка-журналістка». 
Анна Романенко щодня тримає на собі як організаційні, так і творчі процеси редакції: координує команду, веде документацію, працює з рекламодавцями, готує матеріали та веде авторський проєкт «Гість студії».
Проте повномасштабна війна створила нові складнощі для директорки медіа.
«2024 рік, що минає, був морально важким. Залишатися психологічно стійким стає дедалі складніше. Проте, на мою думку, ми впоралися»
Окремий виклик – конкуренція з телеграм-каналами, які часто публікують неперевірену або фейкову інформацію. «Але негатив за це отримуємо ми, журналісти. Адже багато хто сприймає ці пабліки як справжні медіа», – констатує Романенко.
Ще однією перешкодою став спад попиту на рекламу в медіа у перший рік вторгнення. Втім, за словами Анни, зараз ситуація поступово стабілізувалась.
«Тепер усе більше залежить від пори року: на початку року активність нижча, а далі зростає. Свого часу після заборони реклами азартних ігор був наплив таких пропозицій, але через наші відмови майже не отримуємо подібних запитів»
Кадрове питання залишається болючим для локального медіа. У «Вичерпно» прагнуть самостійно вирощувати молодих фахівців.
«На ринку мало кваліфікованих людей, які б хотіли працювати саме в журналістиці. Тому ми робимо ставку на підготовку універсальних, багатофункціональних кадрів у своїй команді. Це непросто, але ефективно»
Попри всі складнощі повномасштабного вторгнення, Вичерпно продовжувало запроваджувати нові формати та створювати нові проєкти. Так, зокрема, черкаське онлайн-медіа започаткувало проєкт “Полеглі, але не забуті” про історії військових, які загинули на війні. Започаткувати щось подібне директорка Анна Романенко хотіла вже давно, втім остаточно ухвалила рішення про реалізацію проєкту на початку 2024 року, напередодні дев’ятої річниці видання. Анна говорить, що в інфополі Черкаської області не вистачає подібних матеріалів.
“Неодноразово надходив запит від самих рідних наших загиблих захисників і захисниць: їм хочеться, щоб про вчинки їхніх близьких пам’ятали, щоб суспільство дізналося, якими вони були людьми, як вони кохали, працювали, проводили дозвілля до трагічного дня”
Серед планів «Вичерпно» на 2025 рік – активний розвиток соцмереж, запуск нових відеоформатів, а також реалізація соціального заходу. “І, звісно, дуже хочемо написати головний матеріал для нашого видання, як, переконані, і для всіх українських медіа – про нашу Перемогу”, – підсумовує Анна Романенко.
На фронті правди та добра: Вікторія Хамаза
Коли журналіст стає волонтером, інформація перестає бути лише словом — вона стає дією. Саме такий шлях обрала Вікторія Хамаза — кореспондентка Суспільного та одна з найактивніших волонтерок Черкас.
Фото: VOGUE
Телебачення й турбота
З 2011 до 2021 року вона працювала ведучою на телеканалі «ВІККА». У 2021 році долучилася до команди Суспільне Черкаси й очолила проєкт «Сьогодні. Головне». Її репортажі — це не лише новини, а і щире співпереживання. Вона пише про дітей, що потребують підтримки, про загиблих героїв — і завжди з особистою глибиною.
Волонтерка за покликанням
З 2022 року вона не лише інформує, а й допомагає. Її команда — це журналісти та оператори, які не зупиняються ні перед чим. Вони збирають кошти, купують дрони, евакуаційні авто, доставляють термобілизну та генератори. Вікторія — координаторка всього цього процесу. Вона планує маршрути, веде звітність, сама завантажує авто.
«Я не можу просто сидіти в студії, коли знаю, що можу бути корисною там, де гаряче», — каже вона.
Визнання та приклад
У 2023 році її нагородили орденом «За заслуги» III ступеня. І ця нагорода — лише символ великої внутрішньої сили, яку вона несе разом із командою.
Її матеріали, як і її допомога, — це прояв глибокої людяності. У світі, де межа між словом і справою часто стирається, Вікторія Хамаза залишається прикладом єдності журналістики й дії.
Авторка — Катерина Помазан
Поза новинами: медіаактивізм Сергія Макаренка
У сучасному світі журналістика дедалі частіше стає інструментом суспільних змін. Історія Сергія Макаренка — яскраве тому підтвердження. Він не просто журналіст, а ще й громадський діяч, культурний ініціатор і волонтер. Усе це — під одним іменем.
Фото: 18000 Вісімнадцять три нулі
Від дизайну до журналістики
Народжений 1990 року в Полтаві, Сергій спершу пов’язував себе з ІТ — закінчив Інститут бізнесу імені академіка Юрія Бугая за спеціальністю «Комп’ютерні науки» та працював веб дизайнером у приватному агентстві New Line. Та паралельно він писав вірші, організовував культурні події, брав участь у «Книжковому Арсеналі» та Coda Fest. Цей культурний бекграунд згодом трансформувався в активну медійну діяльність.
Медіа, яке говорить
Макаренко — співзасновник медіа «18000» у Черкасах. Його ім’я стоїть за багатьма глибокими матеріалами, які аналізують реалії української політики, судових процесів, корупції та війни.
Його розслідування, як от репортаж про «розподіл спадщини Калінчука», або аналітика про черкаську політику у 2022–2024 роках, завжди чіткі, виважені й глибокі.
Після 2022 року Сергій став не лише журналістом, а й координатором гуманітарної допомоги. Він очолив фонд «18000:разом», який зібрав понад 2,5 млн гривень на потреби українських захисників.
«Журналістика — це відповідальність перед людьми. Якщо можеш — розповідай, якщо маєш сили — допомагай», — говорить Сергій у одному зі своїх інтерв’ю.
Людина з місією
Його робота — це більше, ніж контент. Це — побудова довіри в регіоні, просування прозорості та справедливості. У 2017 році його діяльність була визнана на обласному рівні — Сергій став «Кращим журналістом року».
Авторка — Катерина Помазан
Свідок часу: журналістський фронт Станіслава Кухарчука
Коли журналістика перестає бути просто професією, вона стає покликанням. Саме так можна охарактеризувати шлях Станіслава Кухарчука — українського журналіста, спеціального кореспондента телеканалу «Інтер», чия робота нерозривно пов’язана з найбільш драматичними подіями новітньої української історії.
Початок, загартований боротьбою
Станіслав народився та проживає в Черкасах. Журналістську стежку розпочав у 2008 році на місцевому телеканалі ТРК «Рось». Уже тоді вирізнявся принциповістю та глибоким інтересом до життя регіону. Далі працював на ICTV, а згодом приєднався до корпункту «Інтера», де працює і нині.
Справжнім випробуванням стала Революція Гідності. 27 січня 2014 року, під час зйомок у Черкасах біля будівлі обласної державної адміністрації, Кухарчук зазнав побиття з боку «Беркуту». Тоді багато журналістів злякалися — він залишився.
Репортер війни
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році Станіслав Кухарчук не покинув камери — навпаки, він вирушив на передову. Знімав у найгарячіших точках, під обстрілами, серед розбитих міст і солдатських окопів.
Його репортажі — це більше, ніж новини. Це історії мужності, втрат і надії.
У сюжеті про добровольчий загін він не приховує емоцій, коли в кадрі звучить:
«Ми не маємо права мовчати про тих, хто щодня ризикує життям. Якщо це не покаже журналіст, то хто?» — каже Кухарчук, стоячи серед бійців.
Його журналістська позиція завжди чітка — правда має бути, навіть якщо це небезпечно.
Фото: Інститут Масової Інформації
Нагорода як визнання
У 2022 році Станіслав Кухарчук був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Це не лише визнання його професійного внеску, а й символ мужності української журналістики, яка тримає свій фронт — інформаційний.
Чому це важливо?
У світі, де новини часто стають інструментом пропаганди, фігури такі як Кухарчук є рідкісним прикладом чесної журналістики. Його сюжети (як от “У холоді та бруді, під обстрілами ЗСУ тримають оборону Авдіївки” чи “В Україні відзначають День працівників радіо і телебачення: що дає сили воєнним операторам” — не просто кадри з війни, а документація часу, яку потім будуть цитувати історики.
І хоча він не шукає слави, його робота заслуговує на увагу. Бо за кожною новиною стоїть людина — з камерою в руках і совістю в серці.
Дарія Шевченко: як журналістка з Черкас поєднує професію, волонтерство та людяність
Вона розповідає про війну через історії тих, хто її живе. Дарія Шевченко — журналістка Суспільного з Черкас — не просто висвітлює новини, а проживає їх разом із героями своїх сюжетів. Вона — про чесну журналістику, про гідність і про силу маленьких вчинків, які змінюють спільноту.
«Хочу бути прикладом, як маленькі ініціативи переростають у велику справу», — говорить Дарія.
Дарія Шевченко працює на «Суспільне Черкаси», висвітлюючи найважливіші теми регіону — війну, повернення полонених, міські ініціативи, підтримку військових, життя громад. Вона не лише подає інформацію, а й глибоко співпереживає своїм героям.
«Це була зустріч зі справжньою силою духу, любов’ю й нескінченним очікуванням», — написала вона після повернення з обміну військовополонених.
Її матеріали — про тих, кого зазвичай не видно, але хто тримає фронт, громаду і памʼять.
Ініціатива, яка надихає
У 2024 році Дарія організувала у своїх соцмережах благодійний розіграш власноруч зробленої силянки — традиційного намиста з бісеру. За кілька днів їй вдалося зібрати 13 100 гривень, які вона передала на збір для захисниці Вікторії Хамази та ініціативи «18000».
«Важливо не лише допомагати самому, а й мотивувати інших. Це про спільну відповідальність», — підкреслює вона.
Цей приклад — не просто благодійність, а символ того, як журналістика може поєднуватися з дією.
Фото: 18000 Вісімнадцять три нулі
Голос громади
Дарія — випускниця ЧНУ ім. Богдана Хмельницького. Вона живе в Черкасах і працює для черкасців. На «Суспільному» вона не просто веде сюжети — вона документує життя міста, його біль і силу.
Серед її останніх матеріалів — історії про чемпіонати серед юних спортсменів, музей війни, що переїхав до дзвіниці, про полонених, які повернулись додому, і про «сорочку для захисника» — вишиту в Черкасах.
Її тексти — це дзеркало громади: чесне, емоційне і справжнє.
Дарія Шевченко — не просто журналістка. Вона — голос тих, хто тримає Україну в тилу. Її слово — точне. Її вчинки — надихають. А її приклад — доводить: журналістика може бути дією. І підтримкою. І перемогою.
Авторка — Альбіна Солдатенко
Анна Панова: “Телебачення — це емоція, а журналістика — сміливість”
У телеефірі вона впевнена, стримана і точна. Її голос — один із найбільш упізнаваних у всеукраїнському інформаційному просторі. Анна Панова вже понад 20 років працює в українській журналістиці, і за цей час змогла не лише вибудувати кар’єру телеведучої, а й стати прикладом для молодих журналістів. А розпочався її шлях із рідних Черкас.
Фото: Comments.ua
З Черкас — до національного ефіру
Анна Панова народилася 7 січня 1980 року. З дитинства мала потяг до гуманітарних наук, писала твори, цікавилася суспільно важливими темами. Після школи вступила до Києво-Могилянської академії, де вивчала політологію. Згодом продовжила навчання в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
Хоча в юності вона розглядала варіант кар’єри адвокатки, остаточне рішення обрала на третьому курсі — і зробила ставку на журналістику.
Свою професійну дорогу Анна почала у рідних Черкасах — у 2002 році влаштувалася на телеканал «Вікка». Спершу була кореспонденткою, але швидко доросла до редакторки і ведучої. З 2006 року працювала у Києві — на каналах НТН та Інтер, зокрема на посаді парламентської кореспондентки. У 2014-му приєдналася до команди телеканалу «Україна», де стала обличчям новинної програми «Сьогодні».
“Не бути просто балакучою головою”
Анна Панова — з тих журналістів, які самі створюють інформаційний продукт. Вона озвучує в ефірі лише власноруч написані тексти, акцентуючи на тому, що ведучий новин має не лише гарно говорити, а й думати як журналіст:
«Важливо бути не просто ‘балакучою головою’, а журналістом. Тим, хто вміє працювати з інформаційними текстами, співпереживає героям сюжетів, уміє ставити гострі питання чиновникам».
У своїх публічних виступах вона не раз підкреслювала — головна місія журналістики полягає у служінні суспільству:
«Журналістика для мене — це можливість виводити на чисту воду чиновників, будучи на боці пересічного українця».
Digital і довіра
Останні роки Панова активно виступає за цифрову трансформацію новин. На її думку, глядач має не просто чути новину в ефірі — а й бачити її в соцмережах, читати у стрічці.
«Ми робимо ставку на інтернет-аудиторію. Тому маємо ще більше дивувати — йти глибше в тему, ніж стандартна новина. Це емоція, це комунікація, а не просто інформування».
Саме тому Анна регулярно працює в діджитал-середовищі, а також ділиться знаннями з майбутніми журналістами. Вона викладає в «Інтершколі», школі журналістики Novamedia, Київському міжнародному університеті, читає лекції й у Черкасах.
Фото: РБК - Україна
Анна Панова — приклад професійної чесності, витримки й відданості справі. Вона вміє трансформувати суху новину у важливу історію. А головне — не зраджує своїм принципам: працювати чесно, глибоко і зі змістом.
Авторка — Альбіна СолдатенкоОльга Айвазовська: голос української демократії
Ольга Айвазовська. Фото: ҐРУНТ
Ольга Айвазовська — українська журналістка, експертка із виборчого права, громадська активістка, правозахисниця та голова Всеукраїнської громадської організації «ОПОРА», що вже понад 15 років працює над підвищенням якості виборчих процесів в Україні. За версією журналу «Фокус» входить до списку 100 найвпливовіших жінок України з 2014 по 2020 рік.
Ольга родом з Черкас та з підліткового віку прагнула змінити суспільство на краще. Вона отримала освіту у Черкаському національному університеті Богдана Хмельницького на факультеті української філології та журналістики, що допомогло їй стати фахівцем у сфері демократичних реформ.
У 2006 році Ольга співзаснувала ВГО «ОПОРА», де з 2009 року обіймає посаду голови правління. Під її керівництвом організація стала ключовою у спостереженні за виборами в Україні — від президентських та парламентських до локальних.
Під час Революції Гідності та війни на Донбасі Айвазовська була однією з тих, хто висвітлював події та працював над захистом демократії і свободи. Вона брала участь у міжнародних місіях із спостереження за виборами у різних країнах світу, зокрема у Грузії, Молдові та країнах Балтії, сприяючи поширенню більш якісних демократичних практик.
Ольга також одна з ініціаторок створення Міжнародного центру Української перемоги, що допомагає залучати світову підтримку України у протистоянні російській агресії. Громадська діячка також є головою Глобальної мережі національних спостерігачів за виборами, що об’єднує понад 250 організацій із понад 90 країн.
Теми для своїх матеріалів Ольга завжди обирає складні та актуальні. Говорить те, що не всі хочуть чути та мислить критично.
Ольга Айвазовська — це чесний голос на виборах, який завжди стоїть на стороні громади в Україні. Робота Ольги — стимул для розвитку демократії в Україні.
Лідерство — це про довіру, а не харизму
Авторка — Олена Ходаківська
Єлєна Щепак: як черкаська журналістка збудувала незалежне медіа в місті, де новини часто пахнуть джинсою?
Віктор Борисов: журналіст, який не боїться ні слова, ні правди
Видання, яке думає, а не просто повідомляє
«Провінція» — не про «що сталося», а про «чому» і «що за цим стоїть». І цей стиль — результат особистої журналістської філософії Борисова. Він — не просто редактор. Він — автор, аналітик, публіцист, який не боїться говорити речі, які інші обходять мовчки. У його матеріалах немає компромісів із совістю. У кожному тексті відчувається: автор — в темі, у контексті, і не намагається сподобатися. Саме за це його тексти люблять і читають, навіть якщо вони не всім «зручні».
Голос принциповості: гучні жести і гучні слова
У 2023 році Віктор Борисов публічно звільнився з Черкаського державного технологічного університету, де викладав журналістику. Причина — університет присвоїв звання почесного професора меру Черкас Анатолію Бондаренку. Для Борисова це стало символом того, як освіта починає прислужувати владі. Він не став мовчати. Він пішов — гідно і голосно.
«Журналістика в Україні вмерла 24.02.2022»?
Після початку повномасштабної війни Віктор Борисов написав резонансну колонку під назвою: «Журналістика в Україні вмерла 24.02.2022». Але це не була спроба попрощатися з професією. Це — чесне визнання того, що в умовах війни класичні стандарти часто відступають перед необхідністю тримати інформаційний фронт. Він критикує не воїнів слова, а систему, яка швидко почала перетворювати журналістику на інструмент пропаганди — навіть там, де мала бути правда.
Відзнаки, які говорять більше, ніж дипломи
Віктор Борисов — лауреат конкурсу «Інформаційна передова Черкащини», організованого Національною спілкою журналістів України. Його відзначили як одного з найпрофесійніших представників інтернет-журналістики регіону. Але справжня нагорода для нього — це читацька довіра, вірність принципам і можливість говорити вільно.
Стиль, якому довіряють
Тексти Борисова — це завжди щось більше, ніж просто інформація. Це авторська інтонація, де є іронія, роздратування, біль, і водночас — глибока любов до міста й країни. Це журналістика, яка не лише ставить запитання, а змушує читача шукати відповіді.
Віктор Борисов — це той голос, який на Черкащині звучить особливо. Без прикрас, без страху, без «треба погодити з редактором». Він говорить те, що думає. І думає — глибше, ніж більшість. У добу, коли журналістика часто гине у клікабельних заголовках, він нагадує: справжній журналіст — це не той, хто говорить багато. А той, кого хочеться слухати.
Авторка — Вікторія Росінська
Пам’яті журналіста й краєзнавця Феофана Білецького
У квітні 2024 року Черкащина втратила одного з найяскравіших своїх голосів — журналіста, краєзнавця, публіциста Феофана Білецького. Його життя — це шлях людини, яка не просто писала про свій край, а глибоко відчувала його душу.
Біографічна довідка
Народжений 17 грудня 1950 року в селищі Буки на Черкащині, Феофан Феофанович з ранніх років відчував тягар відповідальності за збереження історичної пам’яті. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка у 1979 році, він розпочав свою журналістську кар’єру в редакції Маньківської районної газети. Згодом працював редактором Городищенської та заступником редактора Звенигородської районних газет, а з 1985 року — власним кореспондентом обласної газети «Черкаський край» .
Краєзнавець і письменник
Феофан Білецький був не лише журналістом, але й талановитим краєзнавцем. Його перу належать численні видання, серед яких «Поговори зі мною, батьку», «Горобини ягода гірка», «Вічний подзвін Звенигори», «Зелені шати Шевченкового краю» та інші.
Його твори стали важливим внеском у збереження культурної спадщини Черкащини.
Визнання і нагороди
Він був членом Національної спілки журналістів України з 1979 року, заслуженим журналістом України та почесним членом Національної спілки краєзнавців України.
За багаторічну плідну діяльність Феофан Білецький був удостоєний численних відзнак і нагород: лауреат обласної літературної премії імені Аркадія Гайдара (1989), нагороджений медаллю «За заслуги» (2007), номінант літературної премії імені Тодося Осьмачки за твір «Змова проти Тараса Шевченка», у 2015 році він став лауреатом обласної краєзнавчої премії імені Михайла Максимовича за книгу «Розкажи мені, Тікичу. Буки від давнини до сьогодення»
Спадщина, що живе
21 квітня 2024 року, на 74-му році життя, Феофан Білецький пішов у вічність після тривалої хвороби. Його донька, редакторка «Громадського радіо» Мирослава Станкевич сказала:
«Він пішов сьогодні, у неділю, вранці. На своїй 73 весні. Дуже любив життя, родину і країну. Залишив нам свою любов, неповторне почуття гумору, яке рятує у скруті навіть тепер»
Фото: Громадське радіо. Феофан Білецький з донькою
Авторка — Марія Піонткевич
ЮЛІЯ ГАЛУШКА: “Можу бути ведучою, можу – редактором, можу у багнюці зняти репортаж чи зі страхом висоти здійнятися на повітряній кулі у небо»
Фото: Ми Україна
Від Черкас до підкорення столиці
Перші роки кар’єри Юлії пройшли на Черкащині, де вона здобула неоціненний досвід регіональної журналістики. У 2009 році вона переїхала до Києва, щоб продовжити шлях у журналістиці на всеукраїнському рівні. Галушка працювала кореспонденткою і ведучою інформаційних програм «Новини» та «Підсумки дня» на Першому національному телеканалі, здобуваючи навички роботи у загальнонаціональному ефірі. Її сюжети охоплювали різноманітні теми – від політики та соціальних питань до медицини – і вже тоді колеги відзначали її вміння швидко розбиратися в нових темах та наполегливість у пошуку інформації. Попри труднощі, які траплялися на шляху, журналістка швидко влилася в ритм: «Жодного разу не пошкодувала, що обрала телебачення», – зізнається Юлія, адже їй до душі постійно дізнаватися щось нове.
Війна і журналістика
У 2023 році Юлія започаткувала авторський телевізійний проект «Параграф» –
програму, яка присвячена правдивому висвітленню історії України та викриттю
фальсифікацій. «Параграф» у доступній формі розповідає про те, як росія краде і
перекручує буквально все, до чого торкається, і скільки століть насправді триває
російсько-українська війна. Для цього Галушка залучає фахових істориків і експертів,
аби донести правду як українським глядачам, так і аудиторії за кордоном. Окрім цього,
на каналі «Ми – Україна» вона веде інформаційні марафони, стріми та ґрунтовні
інтерв’ю з актуальних суспільно-політичних тем. Одним із найвагоміших напрямів її
діяльності є створення спеціальних репортажів, які не лише інформують, але й
викликають широку суспільну дискусію. Галушка неодноразово працювала над
сюжетами, що розкривають глибокі проблеми корупції, соціальної нерівності, а також
роль волонтерських ініціатив у сучасній Україні.
Фото: пресс-служба
«Я навчилася… прищепила собі звичку до всіх труднощів ставитися з гумором» Життєва легкість у поєднанні з дисципліною допомагає Юлії зберігати спокій і доброзичливість навіть під тиском прямих ефірів. Її стиль це поєднання тепла і вимогливості. Вона вміє подати найскладнішу новину людяно, співчутливо, але водночас чітко і без зайвих емоцій. Глядачі цінують її щирість та вміння задавати прямі запитання. А коли ситуація того потребує, Юлія може бути гострою: може й огріти міцним слівцем і важким поглядом, як сама про себе каже з іронією. В її ефірах відчувається високий рівень внутрішньої цензури і редакторського контролю над словом – недарма Галушка має й досвід редакторської роботи. Вона досконало володіє українською мовою і завжди стежить за чистотою мовлення, чим пишається з часів навчання. Колеги відзначають її надійність: продюсери знають, що якщо в кадрі Юлія, то інформація буде подана відповідально і професійно, без зривів дедлайнів.
Авторка — Вікторія Росінська
Микола Крамар: душа та голос Черкащини
Коріння і журналістський поклик
Народжений 6 лютого 1948 року в селі Соколівка на Жашківщині, Микола Крамар з дитинства вчився слухати природу і людей. Ця здатність стала основою його творчості — він розповідав про простих людей так, ніби писав про героїв великої епохи.
Після закінчення факультету журналістики Київського університету імені Шевченка у 1973 році він уже мав за плечима кілька років роботи в районній газеті.
Професійний шлях і «Село і люди»
У 70-80-х Микола працює в «Світло комунізму», «Молодь Черкащини», «Черкаській правді».
1991 рік — період зламу і творення. Він ініціює створення газети «Село і люди», яка згодом стане «Землею Черкаською». Газета писала не для міфічного читача, а для сусіда. Для того, хто працює на землі, хто переймається, як вижити, як жити, як не втратити гідність. Микола Крамар не просто писав — він створював платформу, де правда мала голос. Це була не просто газета — це був голос громади, щира розмова про будні й тривоги. Його тексти вміли розповісти про хлібороба не гірше, ніж про міністра. А може, й краще.
Внесок у журналістику і визнання
Крамар був не тільки письменником, а й наставником — очолював Черкаську обласну організацію Спілки журналістів України. Він допомагав молодим журналістам прокласти шлях у професію.
Його нагороди — «Заслужений журналіст України», Почесні грамоти, медалі — лише формальне визнання. Для нього важливішою була довіра читача і підтримка земляків.
Спадщина і пам’ять
Микола Крамар, який пішов з життя у 2023 році, залишив по собі не просто тексти — він створив школу чесної та людяної журналістики. Його слова продовжують жити в серцях тих, хто його знав і читав.
Авторка — Марія Піонткевич
Володимир Гамалиця: журналіст, який жив правдою
Фото: Детектор медіа
Гамалиця не гнався за сенсаціями. Його тексти часто були про те, що насправді важливо, але що рідко потрапляє в заголовки: соціальні проблеми, локальні конфлікти, робота звичайних людей, сільське життя, громади, які вчаться самоврядуванню. Але навіть у буденному він знаходив живу суть. Він бачив більше — і не боявся про це писати.
У 2014 році, коли розпочалася війна на Донбасі, Володимир прийняв рішення, яке багато хто оминув би. Він не просто підтримував армію словами, а став її частиною. Після повернення зі служби — вже через проблеми зі здоров’ям — він залишався активним: волонтерив, допомагав іншим військовим, розповідав про фронт у своїх текстах.
Його життя трагічно обірвалося 15 листопада 2024 року. Йому було лише 44. Він помер після тривалої хвороби, яка стала наслідком і виснажливої служби, і пережитого стресу, і років безперервної роботи. Залишилися дружина Ірина, син Станіслав, брат Петро — і ціла спільнота колег і читачів, які не забудуть, ким він був.
Про таких, як Гамалиця, рідко говорять голосно. Але саме вони — основа журналістики: не публічні зірки, а ті, хто щодня чесно фіксує реальність.
Авторка - Софія Хоменко
В'ячеслав Чорновіл: той, хто завжди говорив правду
Фото: Український інститут національної пам'яті
Народився він у 1937 році, виріс у звичайній родині, закінчив Київський університет, факультет журналістики. Міг би спокійно будувати кар’єру в радянських газетах, жити тихо й безпечно. Але Чорновіл обрав інше — говорити вголос про те, що не можна було казати. Він став на бік тих, кого переслідувала радянська влада: захищав репресованих митців, писав тексти, які поширювали самвидавом. Один з найвідоміших — «Лихо з розуму», де він розповів про те, як радянська система знищує українську інтелігенцію.
За це Чорновола не раз арештовували. Його звільняли з роботи, кидали у в’язниці, відправляли на заслання. Усього він провів понад 15 років у таборах і під наглядом КДБ. Але він не зламався. Після кожного арешту він повертався — і продовжував говорити.
У 1989 році Чорновіл став одним із засновників Народного Руху України. Це була перша велика організація, яка відкрито виступила за незалежність України. Люди повірили йому — бо він говорив чесно і не грав у політичні ігри. У 1991 році він балотувався в президенти, але програв. Та для багатьох він залишився моральним лідером.
Чорновіл залишив по собі не лише книги і промови. Він залишив приклад. Приклад того, як бути чесним із собою, не мовчати, коли навколо — страх, і боротися не за себе, а за країну. Його життя — нагадування про те, що зміни починаються з відваги однієї людини.
Авторка - Софія Хоменко
Оксана Соколова: жінка, яка змінила формат новин
Оксана Миколаївна Соколова – журналістка, телепродюсер та телеведуча. Керівник редакції публіцистичних програм Starlight Новини. Автор та ведуча телевізійного проєкту тижневика "Факти тижня" на телеканалі ICTV. Заслужена журналістка України.
Місце народження. Освіта. Народилася у Черкасах. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету ім. Т.Шевченка.
Кар'єра
За 15 років після закінчення вишу Оксана Соколова пройшла низку ступенів журналістської спеціальності. У географічному вимірі – від редактора Черкаського обласного телебачення до ведучої підсумкової програми одного із провідних телеканалів України.
У 2000 році прийшла на ICTV. Була репортером, кореспондентом парламенту. Наприкінці 2001-го, вже як ведуча, відкрила ранкові інформаційні програми.
2004-го залишила ICTV, обійнявши посаду прессекретаря генерального прокурора України Геннадія Васильєва. Через рік після відставки Генпрокурора повернулася.
Ведення вечірніх новин на ICTV поєднувала з роботою шеф-редактора програми "Свобода слова", яку вів Савік Шустер.
На початку 2006 року отримала пропозицію від керівництва каналу створити власну інформаційну програму. 12 лютого 2006-го вийшли в ефір "Факти тижня з Оксаною Соколовою". До 2016 року ведуча авторській програмі "Факти тижня з Оксаною Соколовою" на телеканалі ICTV.
З січня 2020 року - ведуча проєкту "Факти тижня. 100 хвилин" на телеканалі ICTV.
Телеведуча про свій перший вихід в ефір:
«Я досі пам’ятаю, як вперше стояла в студії “Фактів тижня” і слухала музику тієї нашої першої заставки. Вона відлічувала останні секунди перед виходом в прямий ефір. Було таке відчуття, що ось музика закінчиться, відкриється величезна завіса, і я опинюсь одна перед тисячами людей».
Продюсер
Випустила понад 10 різнопланових оригінальних форматів. З серпня 2007 до 2013 року Оксана Соколова продюсер провокаційного проєкту-розслідування "Максимум в Україні".
З 2009 по 2014 – продюсер проєкту "Козирне життя".
У 2013-2014 – продюсер проєкту "Четверта вежа".
З 2019 - досі - "Теорія змови".
«Ведучий новин має бути переконливим, але не зарозумілим, компетентним, але не занудним, відкритим, але не запобігливим».
Нагороди та регалії
Телетріумф: 2002 – у номінації "Ведучий/ведуча інформаційної програми". 2007, 2009, 2011 – у номінації "Факти тижня – найкраща аналітична програма року", 2011 – у номінації "Краща ведуча інформаційно-аналітичних програм".
У березні 2007-го удостоєна звання "Заслужений журналіст України".
Сім'я
Розлучена. Другий чоловік Андрій Демартіно - політтехнолог та історик. Від першого шлюбу є син Всеволод, живе у Бельгії.
«З другим чоловіком, Андрієм Демартіно, ми розлучилися, але залишилися в хороших стосунках. Він політтехнолог та історик, і я поважаю його як професіонала». Авторка — Софія Шпакович
Назарій Вівчарик: Письменник, що формує сучасну Україну
Народився 19 грудня 1985 року в місті Черкаси, виростав у місті Сміла (Черкаська область). Батьки – діти репресованих, педагоги за освітою. Коріння роду з Західної України.
Закінчив Черкаський національний університет
імені Богдана Хмельницького за спеціальністю «Журналістика», має ступінь
магістра. Магістерську роботу "Функціювання регіональних інтернет-видань
як вияв тренду локальності"
У студентські роки був стипендіатом Міжнародного благодійного фонду
«Смолоскип».
Також є випускником програми «Журналістика цифрового майбутнього», що діє
при Києво-Могилянській академії.
Так він розповідав про студентське життя:
«Гуртожиток – це модель соціального устрою в мініатюрі. Але суттю всьому є війна. Я не зміг дистанціюватися від неї, тому носив її в собі, щоб згодом вилити в книзі».
Працює відповідальним редактором лідируючого за кількістю відвідувачів в регіоні черкаського інтернет-видання «Прочерк».. У журналістиці з 2003 року, протягом яких робив перерву і працював на заводах з виробництва телевізорів і кондиціонерів у Чехії.
Як доповідач, виступав у 2016 році на конференції "Голос місцевих ЗМІ" (місто Київ) з темою доповіді "Візуалізаціяісторій про переселенців". Конференція була організована за ініціативи британської Фундації Томсон спільно з Міжнародним інститутом регіональної преси та інформації і в партнерстві з Національною спілкою журналістів України. Учасник тренінгів та семінарів, зокрема, які проходили у партнерстві з Представництвом ООН в Україні та Організацією з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), пройшов Хакатон з журналістики рішень, екокурс, медіаграмотність, тренінг з протидії дезінформації.
Н. Вівчарик має професійні грамоти та нагороди. Нагороджений дипломом творчого конкурсу Черкаської ОДА у номінації "Кращий журналіст року" (2012 р.). Переможець Всеукраїнського конкурсу журналістських робіт "Реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади" (2016 рік), Відзнака IV українсько-польського конкурсу журналістської майстерності (2016 рік).
Здобув перемогу в номінації кращий журналістський матеріал за підсумками творчого конкурсу НСЖУ, присвяченому 30-річчю Незалежності України.
Лауреат Всеукраїнського конкурсу кращих творів на сільську та аграрну тематику ім. Григора Тютюнника 2017 року і 2020 року. Посів перше місце в Міжнародному літературному конкурсі есе і новел «WorkStory: робота у фокусі літератури» уномінації «Есе», фіналіст Всеукраїнського молодіжного літературного конкурсу «VivArt» (2021), фіналіст конкурсу "Усмішка богів" (2022)
Друкувався у журналах, альманахах, збірках. Має дві онлайн-книги, які вийшли у видавництві Стрельбицького. Першу власну друковану книгу «П’ятеро як один» видав у видавництві «Мандрівець» у 2017 році. Наступного – 2018 року – там була видана збірка містичної короткої прози «Те, що серед нас». Повість "П'ятеро як один" у 2019 році отримала відзнаку на Всеукраїнському літературному конкурсі прозових україномовних видань "Dnipro-book-fest-2019".
«Багато подій з роману взяті з реального життя, але загалом це не документалістика – це, насамперед, художній вимисел». Авторка — Софія Шпакович
Голос Черкащини: місія журналістки Валентини Душок
Валенти́на Іва́нівна Душо́к народилась 6 серпня 1964, с. Деньги Золотоніського району Черкаської області. Українська журналістка. Заслужений журналіст України. Член Національної спілки журналістів України з 2002 року.
Життєпис
Народилася в с. Деньги на Черкащині в родині службовців. Закінчила Київський державний інститут культури у 1986 році за спеціальністю бібліографія суспільно-політичної літератури і Академію державного управління при Президентові України у 1996 році.
Трудову діяльність розпочала 1982 року на посаді піонервожатої середньої школи № 15 у Черкасах. З 1986 по 1990 рік — секретар комітету комсомолу Черкаського технікуму торгівлі, далі — заввідділу в справах сім'ї та молоді Черкаської облдержадміністрації. З 1998 року — редактор, старший редактор, завідувач редакції Черкаської обласної державної телерадіокомпанії. З 2003 року — заступник генерального директора ОДТРК «Рось», згодом — перший заступник директора Філії ПАТ «НСТУ» «Черкаська регіональна дирекція» (з 2008).Директор Телерадіокомпанії «Ільдана» (Черкаси).
На даний час проживає в Черкасах. Одружена. Захоплення: подорожі.
Творчість
Авторка й ведуча телепрограм «У фокусі подій», «Спільна справа», «Влада і громада», також авторка програм про літературні традиції Черкащини, про авторів та їхні досягнення.
Громадська діяльність
Депутатка Черкаської міської ради (2014—2016).
Секретар Національної спілки журналістів України (з грудня 2020 р.). Заступниця голови Черкаської обласної організації НСЖУ (з грудня 2017 р.). Керівниця Черкаського регіонального представництва Всеукраїнського благодійного фонду «Журналістська ініціатива», член Всеукраїнського автомобільного клубу журналістів. Від початку 2000-х років брала участь в організації та проведенні доброчинних акцій преси — міжнародних журналістських автопробігів «Дорога до Криму: проблеми та перспективи» (до 2008 року), «Пам'ять батьківського подвигу — в серцях наших» (2010), всеукраїнських семінарів для журналістів «Культура мови — культура нації», а також в організації всеукраїнських фестивалів телевізійних і радіопрограм «Кобзар єднає Україну» (2015—2017) та інших заходів, що проводилися спільно з Держкомтелерадіо України, Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Авторка — Софія Шпакович
Валентин Чернявський: журналіст, який змінив мікрофон на автомат та не втратив голосу
Фото: Прочерк
Починав Чернявський у рідних Черкасах — спочатку на радіо, потім на місцевому телебаченні. У програмі «Провокація» він показав себе не як черговий телеведучий, а як людина, яка не боїться експериментувати з формами, емоціями й гострими темами. Згодом — переїзд до Києва, робота на «Новому каналі» у проєктах «Заробітчани» та «У кого більше?». Там він перетворив подорожі й репортажі на щось більше, ніж просто розважальний контент. Це була чесна журналістика — з потом, брудом, несподіванками й щирістю.
Паралельно — знову камера. Але вже інша оптика. Він знімає відео про війну, про реальність, яку багато хто в тилу воліє не помічати. Його найвідоміший соціальний ролик — про два світи України: один, де стріляють, і другий, де живуть так, ніби війни немає. Простий, лаконічний, але болючий. І саме тому — чесний.
Він просто говорить про те, що бачить, і живе так, як відчуває. І, здається, саме в цьому — справжня суть журналістики. Не в ефірах і нагородах, а в тому, щоб не мовчати там, де тиша стає зрадою.
Його історія — це нагадування, що журналістика — не завжди про комфорт і студію. Іноді — це бронежилет, окоп, ліхтарик уночі й репортаж без монтажу.
Авторка — Софія Хоменко
Журналістика як покликання: Василь Марченко і 56 років служіння слову
У світі інформація є постаті, які стоять на сторожі правди десятиліттями. Одним із таких є Василь Іванович Марченко. Його ім’я добре відоме не лише на Черкащині, а й далеко за її межами. Понад 56 років він невтомно працює в журналістиці, і навіть сьогодні, у свої 78, продовжує писати, фотографувати та їздити на фронт, аби розповідати історії тих, хто боронить Україну.
Початок творчого шляху
Народжений у селі Сигнаївка Шполянського району, Василь Марченко ще в дитинстві проявляв любов до читання.
«Я з першого класу читав гуморески, байки, усмішки, в художній самодіяльності був дуже активним. І в мене були такі лаври – бути читцем, гумористом», — розповів пан Василь в інтервʼю для «Суспільне».
Фото: Прочерк
Журналістика як покликання
За словами Марченка справжнім журналістом він став завдяки Івану Рябоштану — відомому кореспонденту «Правди України». Саме він допоміг йому надрукувати матеріал в «Черкаській правді». У 17 років, ще під час іспитів, його просто зі школи забрали в редакцію — там він одразу написав заяву на роботу і став штатним працівником. Згодом працював у різних районних газетах: «Авангард» у Катеринополі та «Нова Доба» в Черкасах.
«З агрономом я спілкуюся, як з агрономом, із зоотехніком — як із зоотехніком, з економістом — як з економістом».
На передовій: журналістика під кулями
З 2014 року Василь Марченко регулярно їздить на схід України, аби розповідати історії українських воїнів. Він вважає, що рідні мають бачити своїх близьких на фотографіях і читати про них у газетах.
Його репортажі з фронту — це не лише журналістика, а й волонтерство. Він допомагає доставляти необхідні речі на передову та підтримує бойовий дух воїнів своїм словом. Попри сучасні технології, Василь Іванович залишається вірним простим засобам роботи — пише вручну, користується кнопковим телефоном і цифровим фотоапаратом, що завжди з ним у дорозі.
Фото: Національна спілка журналістів України
Визнання та нагороди
За свою багаторічну працю Василь Марченко отримав численні нагороди. Зокрема, був відзначений Грамотою Верховної Ради України за вагомий внесок у розвиток української журналістики та активну громадянську позицію.
«Його поважають, довіряють його слову. А слово його і гостре, і влучне, і дуже доброзичливе»
Авторка — Марія Піонткевич